Fundacja Przegląd Prasy Po ukraińsku Суд над грубою лінією

Суд над грубою лінією

Data: 1970-01-01 03:00

Автор – Тадеуш Мазовєцкі
Джерело-http://wyborcza.pl/1,97863,7030199,Sad_nad_gruba_kreska.html
           Чому незважаючи на остерігання, яке висловлювали  найближчі мені люди, я не викреслив речення про "грубу лінію, якою ми підкреслюємо минуле"?

  1.        Через 20 років після висловлення в Сеймі 24 серпня 1989 р. слів про "грубу лінію, якою ми підкреслюємо минуле" я мушу ще раз зійтися віч-на-віч з проблемою, яка навколо цього речення наросла і залишилася в свідомості багатьох людей. Найлегше було б сказати, що це була риторична помилка і зізнатися до цієї помилки. Це забезпечило б мені  напевно більше спокою. Однак цього я не зробив і не маю наміру зробити, а на кожній зустрічі, на якій появляється питання про грубу риску, я відповідаю, що і сьогодні я повів би себе так само.  Нині це є зрештою не тільки суперечка з минулого, але і сформульована  прихильниками IV Речі Посполитої, політиків і публіцистів, теза про первинну помилку III Речі Посполитої,  наслідки якої тягнуться до сьогодні.

2.          Я мушу повернутися до  тексту з джерела його походження:
«Уряд, який я утворюю, -  говорив я тоді в Сеймі - не несе відповідальності за іпотеку, яку успадковує.  Вона однак має вплив на обставини, в яких приходиться нам діяти.
Минуле ми відкреслюємо грубою лінією. Відповідати  будемо всього лише за те, що ми зробили, щоб витягнути  Польщу з нинішнього станурозрухи.
  Я усвідомлююю, що для моїх співвітчизників найважливішим є сьогодні запитання, чи може бути краще. Відповімо за це всі".
  Саме стільки цього тексту. Є він ясний і - дослівно  - означає, що з цих пір починається новий початок.
  Наголошення ще раз того, що дослівно було висловлене, не видається нікчемною справою, особливо що це найбільш первинне значення в полеміках відсутнє. Виникає запитання, як майбутній прем'єр  повинен був тоді - в ситуації першої і єдиної країни, яка вчиняє вихід з оточуючого нас табору  комуністичних держав, - визначити, що минуле ПРЛ (Польської Народної Республіки) залишається позаду і ми розпочинаємо новий розділ нашої історії. "Перехід важкий -  говорив я в цьому самому виступі - але не мусить спричинювати заворушень. Навпаки - буде дорогою до нормальності.  Принцип боротьби, яка рано чи пізно проводить до виключення супротивника, мусить замінити принцип  партнерства. Іншим способом ми не перейдемо  від тоталітарної системи до демократичної".
  У цьому твердженні, як і у всьому виступі, а також в пізнішому експозе з 12 вересня,  висловлена  певна політична філософія переходу від ПРЛ до свободи і незалежності. Вона обєднує в собі політичні і моральні елементи. Їх спільною обєднавчою частиною є те, що вона  пропонує  демократію всім. Та і ці пропозиції, як розуміємо, це не тактична процедура, яка в сприятливий момент, коли прийде час розрахунків за минуле, буде змінена, але це фундамент нового порядку.
  Йшлося про мирну  революцію, а не про революцію  «tout court», в якій переможці спихають переможених до такої позиції, яку їм самим створювали поперередні  умови: громадяни гіршого сорту. Дуже дрібязково дивляться на це ті, які гадають, що це був коло порятунку, кинуте членам партапарату чи результат якихось зобов'язань, розпочатих при Круглому Столі. Не цінують того, що у великих історичних хвилинах мусять бути враховані також глибші принципи, які більш ніж що-небудь інше відрізняють майбутній час від минулого часу. Не про врятування партапарату була мова, але про те, що два і пів мільйона членів ПЗПР (Польської Обєднаної Робітничої Партії)  і пару сотень тисяч інших людей, пов'язаних з давньою системою, - що разом з сім'ями являло чималу частину народу - зрозуміють, що також вони є в обіймах перспективи  демократичних змін.
  З точки зору політики, протилежна перспектива, перспектива виключення і відплати або облишення розпливчастої справи, як і того що буде, грозила введенням в дію внутрішнього конфлікту, свого роду громадянської війни, до розпалювання  якої іскри б вистачало. Аісторичне  бачення того часу в світлі остаточного падіння комунізму є видом політичної сліпоти і звичайною маніпуляцією людською свідомістю  і відчуттями. Комуністичний табір існував довкола нас. У самій Польщі тимчасово розташовувалися  радянські війська. Сили давньої влади були ослаблені моральним поштовхом  виборів, але анітрохи не здезорганізовані. Розпоряджалися військом, міліцією, партапаратом, спецслужбами. Неважко собі уявити, що могло б статися, адже  можливість появи запальної іскри ще існувала.
  Ми мали позаду досвід Угорщини в 1956 р., Празької Весни в 1968, а також досвід воєнного стану. Але не саме побоювання  повторення подібного досвіду, але міцна воля, що цього разу мусить нам вдатися і що вдатися повинно, наказували шукати такої дороги, яка принесе тривалу перемогу, а не тілоспалення на вогнищі, добре знане з нашої історії. Завжди в таких ситуаціях важливе є запитання: наскільки можна  ризикувати народом і наскільки народ може сам ризикувати?
  Не було зрештою в Польщі тоді настрою, який впровадив би  в дію б розплату. Живою була традиція мирної  боротьби "Солідарності", її легенди. Животворним було навчання Яна Павла II, його віра в мирні зміни і цінність діалогу. А також в перспективу примирення в народі, який не зі своєї волі був втягнутий в Ялтинський поділ світу, зі всіма його наслідками для різних біографій людей.
  Врешті, лише мирний та позбавлений  внутрішніх розладів перехід до нової ситуації давав Польщі важливе місце серед народів Європи і світу у період тодішнього формування нових відносин Схід - Захід. Польща, в якій би доходило до мирного перевороту та процесу змін, що слідом за цим ішов, оточена була б всього лише безпомічним співчуттям. Осінь Народів відступила  б надовго, а путч  Янаєва в Москві, який повинен був покласти кінець перебудові Горбачова, міг би відбутися два роки чи рік раніше,  і то з грізнішим наслідком. Польща натомість, якій цей процес би вдався, давала імпульс до змін в інших країнах соціалістичного табору і здобувала політичну повагу і значення.

3.         Чому,  незважаючи на остерігання, які виражали найближчі мені люди, я не викреслив речення про "грубу лінію, яку ми відгороджуємо минуле"? Не був це результат глухої  на аргументи впертості, але міцного переконання, що глава держави, яким є прем'єр уряду, який стає перед суспільством, щоб отримати від нього схвалення, мусить мати відвагу висловити, якою дорогою має намір його вести. Особливо в такий важкий історичний момент. Ніщо інше ніж переконання, що це була відповідна дорога, не змушує мене сьогодні до підтримки цієї позиції. Незважаючи на хвилю критик, цих демагогічних, але і цих серйозних.
  Спочатку було схвалення. Так як у польській пресі, як і закордонній я не знайшов тоді критичного коментаря по відношенню до накресленої тоді лінії діяльності. Жоден з пізніших відкривачів шкідливості цієї лінії тоді не відізвався.
  Так було також, як  гадаю, і в ширшому суспільному гроні, хоч таких досліджень тоді  навряд чи хтось  проводив. Напевно одні розуміли цю лінію більш глибоко, прочитавши їй однаково політичний, як і моральний вимір, інші розцінили як процедуру, перш за все тактичну в існуючій ситуації. Ще інші не звернули на цей фрагмент особливої уваги, поки пізніше їм цього не усвідомлено.
  А потім прийшов час, щоб засумніватися і велика маніпуляція. Політична гра словом і сенсом висловлених слів, яким договорюють все, що тільки прийдеться.  Сумнів і маніпуляція розпочалися під час війни на вершинах влади, десь в половині 1990 року, а потім багато разів поверталися. Дрібниця, що грубу лінію змінено в грубу риску. З тих пір стає вона змістовним клеймом, якого вже ніхто не з'ясовує, тому що за принципом очевидної очевидності відомо, за що вона  відповідальна і що вона означає: нерозрахунок з комунізмом, нишпорення по всьому польському житті давніми  посадовими особами служби безпеки, змова еліт, які обсіли першу владу вільної Речі Посполитої.
  Є також другий рівень, який охоплює це змістове клеймо  і за що також робиться відповідальною грубу риску: розкрадання Польщі, недопрацювання судів, безробіття... Велика маніпуляція має тут своє найбільш широке, популістське застосування. Під час того, коли господарська трансформація була більш болючою, ніж приносила позитивні  плоди, цей вид маніпулювання свідомістю людей був найбільш придатний. Слова "груба риска", ця диявольська вигадка, стали корисним дрючком  для вдаряння в політичних супротивників. Звідси вже недалеко до пізнішого знаного речення Ярослава Качинського, висловленого під воротами Гданьської Верфі: "Ми стоїмо тут, де і тоді, а вони там, де стояло «ZOMO»(Тодішній ОМОН). Між стереотипом грубої риски та злом, яке повинна подолати IV Річ Посполита була протягнута міцна і тривала  нитка поєднання.

4.           Я  повів би себе недобросовісно, якби характеризуючи цих, яким не сподобалася груба риска, задовольнився на цьому, що попередньо  написав. Спротив  по відношенню до неї я почув також від  людей далеких від усілякої маніпуляції, що часто вживається в політичній грі. Були то рідкісніші висловлювання і не завжди публічні, але - що хіба неважко зрозуміти - для мене ще більше дошкульні.
  Першою особою, яка по виголошуванню цього тексту висловила мені це заперечення, був... Ян Юзеф Ліпскі. Мало це місце на товариській зустрічі десь напевне  восени 1989 року. Підійшов тоді до мене і сказав: «- Знаєш, з одним я не можу  погодитися з тобою: ти не маєш права вибачатися від імені народу».
  Я почувся тоді як обухом вдарений  від цих слів і від несподіванки замовчав. Ян Юзеф відійшов десь далі, а вже потім, перед його смертю я не мав можливості з ним про це розмовляти.
  - Я не приписував собі цими словами права вибачення від імені народу. Моїм правом і обов'язком натомість було - я так вважав - пропонувати безпечну дорогу і пропонуючу демократію всім. Дорогу, на якій, - можливо в перспективі - буде примирення.
  Друге висловлювання, яке міцно мене заболіло, надійшло з боку  Густава  Герлінга-Грудзіньского. З паном Густавом я познайомився  ближче через Стефана Франкевіча, який був польським послом при Ватикані, а раніше працював в польському виданні "Osservatore Romano".  Герлінг-Грудзіньскі обдаровував його дружбою, а Стефан був, подібно як я, зачарований  письменництвом  Герлінга і з великою повагою ставився до його життєвого героїзму. Про одне і друге зрештою багато разів я розмовляв з Іваном Павлом II, який говорив про Герлінга завжди з великою повагою.
  Коли я приїхав до Риму, щоби як прем'єр здійснити візит папі римському, відбулася також зустріч з широким гроном поляків в польському посольстві при італійському уряді.
  Я мав з цим протокольну проблему: потрібно було змусити посольство до висилання запрошень від мене, бо на запрошення посла з колишньої роздачі, який  в Римі виконував ще свої службові обов'язки, польська еміграційна б діаспора не прийшла. Для Герлінга було це величезне переживання, вперше переступав поріг досі "режимного" посольства. Через це пережиття  поплатився  серцевим нападом на наступний день, з якого на щастя вийшов.
   Але того дня був спокійний, мої слова висловлені до прибулих йому подобалися, ми вийшли до саду і довго розмовляли про справи, які робляться в країні. Я думаю, що Герлінг знав вже тоді про мій виступ, також той  про грубу лінію, але про це не згадував.
  Пізніше, коли вже як приватна особа я приїжджав до Італії, я бував в нього в Неаполі і знову ми довго розмовляли про польські справи. Також про грубу лінію. Я старався з'ясувати йому мої наміри і потребу їх захищати. Герлінг перебував  вже тоді  в конфлікті з Адамом Міхніком, але не тільки, бо також з Гедруйцом і паризькою "Культурою", через що дуже переживав. Тоді зрештою вже писав до загальнодержавної  преси. У газеті "Річпосполита" в додатку "Плюс-Мінус" з 9-10 березня 1996 р. опублікував політичний текст, складений з 10-ти пунктів озаглавлених «Десять заповідей». Того тексту - атакуючого, хоч за різні причини, і мене, і Міхніка, Геремека, Куроня і Kвасьнєвсого - що являв собою фрагмент його постійної "Газети, писаної вночі", раніше не хотів  опублікувати Єжи Гедройц в "Культурі", що стало приводом розриву їх співробітництва. Я наведу перший пункт цих «Десяти заповідей", скерований прямо до мене:
  „Тадеуш Мазовєцкі, перший післявоєнний польський прем'єр, варто його за це шанувати, назавжди залишиться вже винахідником  нещасної «грубої риски». Стверджує, що погано його зрозуміли, але якщо суспільство не розуміло свого прем'єра, то хто в цьому винен? Очевидно, що прем'єр. Відкреслив минуле, унеможливив необхідну люстрацію і декомунізацію, спричинився до Замазування. Цей важкий інавгураційний  гріх буде йому порахований історією разом з його численними заслугами”.

5.            У раніших наших розмовах,  раніших ніж наведений текст,   Густав Герлінг-Груздіньскі в Неаполі часто посилався  на приклад Італії, де після  капітуляції здійснено розрахунок з фашизмом.
  Я вважаю ці дві ситуації несумісними. В нас початок дороги до свободи і демократії наступив не як результат воєнної капітуляції, але в результаті відкриття, доконаного за  Круглим Столом волею обох сторін, незважаючи на всі меандри процесу доходження  до цього рішення. Чи ми мали відразу після цього розпочати декомунізацію наших партнерів? Що це було і внутрішньо, і зовнішньо небезпечне і неможливе, я старався довести вже багато разів.
   Пригадую собі у зв'язку з цим виступ кардинала Вишиньского  на соборі, в якому описуючи своїм братам із заходу ситуацію Церкви за залізною завісою і недотримання  прийнятих порозумінь, говорив, що різниця між принципами західної цивілізації та комунізмом на цьому полягає, що комунізм не визнає засади «pacta sunt servanda»(Домовленостей треба дотримуватися). Все ж таки аж до сьогодні можна почути, що декомунізацію потрібно було зробити відразу і що тоді легше було це зробити ніж пізніше, хоч багато з сьогоднішніх критиків прийнятих рішень дуже швидко тоді  дійшло до влади. Я не знаю чому в 1989 або 1990 р., а отже в той  час коли табір комуністичних держав тримався ще зовсім непогано, порозуміннями Варшавського Договору і  побоюваннями Заходу, щоб розпочаті в Польщі зміни не загрожували співіснуванню Сходу і Заходу, в рамах тодішньої «Реалполітики», - чом би  саме тоді, коли грає ішла про то, чи польські все ще самотні зміни утримаються, мало бути легше, ніж проводити люстрацію і декомунізацію пізніше.
  Але і така думка увійшла в цей стереотип про шкідливість «грубої риски», який з часом розвивали також певні інтелектуали, а також безрефлексійно повторювали  навіть деякі єпископи. Легко забуваються і тодішні умови, і що це  представники Церкви, присутні  при цих розмовах, давали поруку, що «pacta servanda sunt», тобто, що по обох сторонах спочиває відповідальність за мирне здійснення прийнятих порозумінь.
  Ці порозуміння були в значній мірі не тільки виконані, але і перевиконані. Еволюційна і мирна дорога  зробила можливим, що ті перевиконання помістилися в логічну низку подій, що ведуть до зміни суспільного ладу, чого Круглий Стіл ще не передбачав, а в кожному разі не передбачав, що це станеться відразу. З кінця серпня і початку  вересня 1989 р. то перш за все ми взяли відповідальність за те, щоб перехід здійснювався без порушен і провокації. І очевидно за те, щоб зміни чинилися послідовно. Одночасно ми мали справу з прогресуючим господарським занепадом,  виразом чого була зростаюча з дня на день майже в лавинному темпі інфляція.  Потрібно було прийняти стратегію, що могла вирішити пекучі проблеми дня, але і одночасно рішуче веде далі до політичної і господарської зміни ладу. Чи можна було оволодіти існуючою ситуацією і - в умовах контрактного Сейму - підняти справу господарської трансформації, розгрібаючи у той же час хвилю розрахунків і декомунізації?
  Держава позбулася партійності.  Відділення ПЗПР (Польська Обєднана Робітнича Партія) були зняті з установ і державних підприємств. Політичні розпорядження знаходилися з тих пір в уряді і лише в йому підлеглій адміністрації. Спосіб призначення на  головні посади, в тому числі до центральних установ і воєвод, був  змінений. Розпочато зміни в Міністерстві Внутрішніх Справ, утворилося УОП(Управління Охорони Держави) і робилося верифікацію посадових осіб СБ (Служби Безпеки), а в МОН (Міністерстві Оборони)  ліквідовано мережу  політично-виховних офіцерів. Верифікацією, хоч не достатньо ригористичною, охоплено прокурорів, а судам забезпечено незалежність. До дипломатичних представництв почали приходити нові люди.
  Преса стала вільною. Вищі учбові заклади отримали автономію, а в школах повернено правду про найновішу історію. Принципову зміну впроваджували два державотворчі процеси що мали основне значення: господарська трансформація і  реформа самоврядування.  Вони несли з собою зміну людей. Словом, політичний процес, встановляючий демократію і економіку вільного ринку, вчиняв сам собою декомунізацію системи.
  Про люстрацію не ще тоді мови. Пастор Гаук, творець люстративної системи в давній НРД, критикуючи Польщу за повільність у вступі до люстрації і також звинувачуючи за це грубу риски, не має рації, а в кожному разі не має її у повній мірі. Бо люстрація в давній НРД наступила через рік після початку польських змін, а рік тоді означав дуже багато. І багато також означало те, що зміни в  НРД підтримувала  багата і стабільна Федеративна Республіка Німеччини, яка після падіння берлінської стіни забезпечувала її політично і фінансово а також поповнювала кадрово, що зрештою на довгі роки залишило там проблему «Ossis – Wessis» - тобто потаємний конфлікт між жителями давньої НРД та приїжджими із західної Німеччини - і анітрохи не зліквідувало існування комуністичної партії.
  Груба риска не стояла на перешкоді люстрації, яка би чинилася у межах необхідних для держави і в цивілізований спосіб. Опір по відношенню до неї виникав з побоювання, щоб люстрація не стала інструментом політичних ігор. З побоювання, непозбавленого підстав, веденої  перш за все не проти відповідальних за ламання людських сумлінь, але до розиграшів і боротьби, також всередині самого табору солідарності.  Єжи Гедруйц говорив, що акти Служб Безпеки потрібно закрити на 50 років. Подібну думку мав Адам Міхнік, який застерігав перед тим, що може статися.
  Ідею люстрації з початку скомпрометували  її більш  ревні речники. Презумпція невинності замінено практикою допровадження до цивільної смерті. Просочена інформація - на яку не вистачало рішучої реакції - поширювалася з якимсь диким задоволенням в медіах. Навіть вердикт Конституційного Трибуналу, який в 2007 р. встановив принципи проведення люстрації дотримуючись пошани людської гідності і законів, був прийнятий запеклими прихильниками "люстрації без совісті" як захист від обплітаючого Польщу, хоч  ніколи не викритої змови.
  Все це сталося пізніше і досі не має кінця. Але за невідомими обставинами робиться за це відповідальним початковий  засновницький час III Республіки. Натякають  навіть, що ця Річ Посполита мала характер якоїсь своєрідної посткомуністичної системи чи якогось Бантустану, а не державою законності і уряду демократії.  Ян Ольшевскі, виголошуючи свою останню промову в Сеймі будучи прем'єром,  під час ночі чорних папок, ставив питання: що важливіше - "Яка Польща" чи "чия Польща"? Я слухав ці слова із здивуванням, адже проблема "чия Польща" була вже тоді вирішена.

6.        Якщо з запитання "чия Польща" можна зрозуміти питання, до кого повинна належати влада, то в демократичній системі - а на таку дорогу Польща вже починаючи з  половини 1989 р. увійшла - це є рі краще шення народу, виражене у вільних виборах. Якщо  розуміти це запитання як таке, щоб засумніватися у впевнеості, що вже не має загрози для самої істоти демократичного процесу, то щоби в цьому сумніватися тим більше важливою є стабілізація щойно отриманої демократії. Тим часом питання: що важливіше "яка Польща" чи "чия Польща"  появилося в контексті першої маніпуляції папками, що саме в собі являло розхитування стабілізації держави і надовго отруїло атмосферу політичного життя. З тих пір "замазування", проти якого протестував Герлінг, поступилося  місцем отруєнню, яке постійно повертатиметься.
  Я не був речником ані прихильником "замазування". За  Круглим Столом ми були двома сторонами. Під час нашого діалогу, ми краще зрозуміли обумовленості другої сторони, так як і вони краще розуміли наші, але ми залишилися сторонами. Також і пізніше. Тоді  я не заглядав за  якимось іншим історичним компромісом окрім того, яким був Круглий Стіл.
  Якщо в політиці важливий є стиль розслідування, то саме про це мені йшлося. Про наше ставлення до посткомуністичної формації повинні були говорити солідні відносини.  Мірилом цього мала бути доброякісні зміни в СЛД(Соціалістична Партія Польщі . А з цим бувало  по-різному. Там проявлялося  політичне хамелеонство, явище це колись так назвав Станіслав Стомма,  тобто негайна зміна кольору шкіри, як і - рідше - глибший розрахунок з власним минулим. А також прихід  до лівої формації молодого покоління. В кожному разі на зміни, сягаючі у глибину свідомості польського лівого угрупування,  місце якого на політичній карті зайняла майже виключно формація СЛД, потрібно було політичної волі і часу. У цьому сенсі перемога СЛД   у виборах 1993 р. -  після легковажного повалення  посерпневим табором поваленню уряду  Ганни Сухоцкої - прийшло занадто рано. Так як і перемога Олександра  Квасьнєвского в президентському суперництві з  Лехом Валенсою. Ані одна, ані друга - з психологічних причин - не могло бути прийняті  більшістю поляків тоді як нормальна ротація, існуюча в демократичній системі.
  Для прихильників оздоровлення  Польщі при допомозі загальної і безпардонної люстрації це було доказом оживання комунізму, все ще  непереможеного. Незважаючи на подібні коливання  виборчого маятника, виникаючі перш за все із складності процесу трансформації, які наступали одночасно в інших країнах, також тих, які люстрацію мали вже позаду в більшій ніж ми мірі.
  СЛД, будучи при владі, не змінила основного напрямку, що був наданий в 1989 році польським перетворенням. Поразка натомість, яка в 2005 р. стягнула цю партію до долу політичної сцени, настала не в результаті раптового пробудження у поляків  відчуття загрози відродження комунізмом, але як результат заплутаної політики СЛД з поширенням корупційних і корупційногенної поведінки а також з окупуванням  посад тільки  для своїх. Порада публіцистки "Газети Виборчої" Єви Mілевіч, що партії з таким родоводом дозволяється набагато менше, не знайшла застосування.
  Лівому угрупуванню сьогодні важко прийти до тями і повернути власну тотожність. Натуральний в демократичній системі поділ на політичні табори, що боряться між собою, - на ліве угрупування, центр і праве угрупування - був важкий для застосування як для посерпневої формації, так і як для посткомуністичної формації.  Питання, чи нове польське ліве угрупування, яке може виникнути, і центр а також те що є сьогодні - але не навік! - перевага ліберального і консервативного правого угрупування зможуть тягти це політичне співіснування, залишається істотним тому, щоб не зважаючи на всі відмінності, наявні в політичній боротьбі, не було роздвоєння на Польщу нашу і вашу.

7.        Виявляється, що справу грубої риски можна розглядати ще з іншого боку як питання свідомого маніпулювання пам'яттю. Саме таку дискусію про історичну пам'ять і її використання як інструмент влади - ефективний або ні - провело в кінці 2007 р. гроно політологів у Фундації Стефана Баторія. Грубу риску закликав тоді накреслити в цих дебатах Марцін Круль, представляючи три приклади маніпулювання пам'яттю для потреб важливих політичних завдань: політику де Голля в післявоєнній Франції проходячу понад  поділами французького суспільства під час війни і окупації, політику Пілсудського після 1919 р. спрямовану до створення політичної співдружності навколо ідеї державності (BBWR), заперечуючу цінності демократії і значення в ній політичної суперечки а також політику грубої лінії після 1989 р.
  "Мацовєцкі – робив висновок в цих дебатах Марцін Круль - подібно як де Голль, пам'ятаючи про всі історичні і політичні відмінності, хотів завершити суперечку. Прагнув переконати: почнімо будувати Польщу, велику і величну батьківщину. Махнімо рукою на те, хто був агентом, а хто ним не був. Займімося спільно творенням майбутнього. Спроба виявилася політично малорезультативна. Чи загалом могла вдатися? Я не хочу входити в дискусію на цю тему ані оцінювати задуму. Я представляю всього лише намір".
  Двоє учасників дискусії Даріуш Гавін і професор Здзіслав Краснодембскі, які порушили тему грубої риски, дали власні оцінки.
  Даріуш Гавін: „Ключовою справою пов'язаною з маніпуляціями пам'яттю є проблема гордості. Чарльз де Голль відкреслив минуле грубою лінією, але одночасно сказав французам: ви мусите бути горді, Франція велика і має своє призначення. І отримав  величезний успіх. Натомість історична політика III Речі Посполитої в дев'яностих роках зазнала поразки, оскільки панічно боялися  зіставити поруч «грубу лінію» і гордість. Вибрали тільки те перше”.
  Здзіслав Краснобембскі натомість підтверджував: „ Тадеуш Мазовєцкі хотів будувати співдружність і - по-моєму - в деякій мірі була це вдала спроба. Тільки я погано почувався в цій співдружності. Певна група осіб була відсунута на скрай. Це була ціна так сформульованого проекту. Засновано співдружність з членами  ПЗПР-у, але не з діячами «Солідарності, що Бореться», з радикалами, націоналістами. Можна розмірковувати, чому цей проект не увінчався повним успіхом. Чого не вистачило? (...) Деякі твердили, що не вистачало першого гострого відтину. Розрахунки, про які так гостро нагадує Ярослав Марек Римкєвіч. Заспокоєння завжди приходить пізніше. Конрад Aденауер міг засипати поділи в післявоєнній Німеччині, оскільки раніше союзники зробили денацифікацію.
  Тадеуш Мазовєцкі, інакше ніж Чарльз де Голль, не сказав нам, де була справжня Польща. Це було проблемою. Я хотів би бути в співдружності з людьми з «Солідарності, що Бореться». III РП також опиралася  на владу, на символічне насилля, на маргіналізацію і виключення. Вона виключала одних, але вводила  інших, які - по-моєму - в демократичній, плюралістичній і опертій на право співдружності повинні бути притягнуті  до відповідальності” („Пам'ять як предмет влади”, Варшава 2008).
Де є справжня Польща, не потрібно було повідомляти, бо тоді це відчувалося, а своє відношення  більшість народу висловили в червневих виборах.
   Я не хочу полемізувати з наведеними тут аргументами, поважаючи право на висування таких аргументів. Історичні порівняння зрештою завжди є тільки частково всправжні, бо не беруть до уваги  різниці ситуації, в яких події відбувалися. У цьому випадку немає різниці між вільною Францією та твореною під опікою союзників Німеччиною та ситуацією Польщі в 1989 і 1990 р., яка вчинила перший перелом  в комуністичному таборі. А тому повною відповіддю на аргументи, подані в наведених висловлюваннях хай будуть фрагменти моїх виступів з того часу:
  "Важливою справою є вже сьогодні ставлення до цих політичних угруповань - більших або менших - які залишаються поза парламентом. Вони також стоять перед вибором свого місця в процесі змін, який набрав в Польщі прискорення. Я звертаюся також також до цих радикальних сил, які виявляли незадоволення з постанов Круглого Столу. Те незадоволення може бути творчою силою, якщо буде затавроване також відчуттям відповідальності за важкі справ, які перед нами стоять" (exposé премєра з 12 вересня 1989 р.).
  "Ми можемо бути  горді як народ з нашої боротьби, з нашого неприборканого бажання свободи. Ми маємо право на гордість також із стилю проходження до демократії: без насилля, без брутально демонстрованої ворожості, без актів помсти. Не означає це,  що потрібно забути і вибачити кривди, яких зазнали у минулому, страждань і знищень. Цей закритий вже на щастя розділ історії вимагає рішучої моральної думки. Ми елімінуємо її і  надалі ліквідовуватимемо усілякі залишки старого устрою, але в спосіб, сумісний з правом. Є натуральною справою, що відповідальні за стан країни люди елімінуються громадянами  демократичним способом  з позиції влади, відповідальності і суспільного престижу" (виступ в Сеймі з 6 липня 1990)»