Fundacja Przegląd Prasy Po ukraińsku Виставка у Вроцлаві. 27 випадкових європейців

Виставка у Вроцлаві. 27 випадкових європейців

Data: 1970-01-01 02:00

Виставка «Це наша історія. 50 років європейської пригоди» відкрилася 1 травня 2009 року в Залі Століття у Вроцлаві. В тексті використано фрагменти висловлювань, які появляються в показаних на виставці фільмах.

 1. Гюля Ксікс, Угорщина
 Щоденник розстріляної революції. 
На вулиці Будапешта в'їздили викликані на допомогу  угорськими комуністами радянські танки. Солдати почали стріляти до людей. Був жовтень '56 року.
  12-літній Гюля Ксікс не мав фотоапарата, зрештою, загалом небагато осіб його мало, але вмів писати і малювати. Разом з Яношем Ковачем, старшим на два роки колегою з прохідної кам'яниці в центрі Будапешта, постановили  відмічати все, що побачать. Окремо, кожен у власному зошиті.
  На першій стороні, під гербом з часів повстання  проти  Габсбургів, пишуть: "Господи, поблагослови  угорців!".  Ксікс пише, що першого дня лягав приспаний голосами 200 тис. угорців, які закликали  до повалення пам'ятника Сталіна, а наступного ранку пробудили його постріли  повстанців, які збунтувалися проти радянського окупанта.
  Два хлопці бігають по вулицях Будапешта. Бачуть протестуючих людей, танки, вбитих і повішених. У школі чують, що знову не виконали домашнього завдання.
  - Я не мав відваги іти битися - говорить сьогодні Гюля Ксікс  - але я мав досить відваги, щоб  бути скрізь і всюди. Я старався записати точно те все,  що я бачив або чув.

2. Інге і Клаус  Штюрмер,  Німеччина
             МОМЕНТ БЕЗУМСТВА
             13 серпня 1961 року розпочато будову берлінської стіни, але історія втечі Інге і Клауса Штюрмерів почалася п'ять тижнів раніше. Того ж дня в Німецькій Демократичній Республіці, утвореній після II війни з радянської окупаційної зони, припав день виборів.
            На перший погляд все виглядало так, як повинно. Виборчі приміщення були відкритими весь день, в глибині залу стояла кабіна, дозволяла дискретно заповнити карту до голосування. Але все ж таки було щось ненормальне. Якщо хтось не з’явився на голосування найпізніше до полудня, приходили по нього до дому. Зайти до кабіни за портьєрою також було страшно, бо хтось міг звернути на це увагу. Краще було взяти карту, зігнути навпіл і вкинути до урни. Найкраще так, щоб комісія це бачила.
          - Ми занадто були боягузливі, щоби ввійти  за портьєру - згадують  Штюрмери.
Зрештою, це і так не мало б жодного значення, бо наступного дня газети, як зазвичай, оголосили, що на Партію голосувало 99,9 відсотків громадян. Але цього дня свідомість буття боягузом особливо докучала.
            День виборів був днем дня народження  Клауса. Одержав від комісії букет квітів. Саме тоді не витримав. - Я почувся враз як за колючим дротом - згадує.
Кинув квіти під ноги представнику комісії. -  Сказав йому, що може вислати їх товаришам з пограничного пункту, які так добре нас охороняють - розповідає.
Не розумів, чому це зробив. Адже раніше були переконані з Інге, що навіть в комуністичній країні можна якось житти. І знав, що таких речей в НРД не вибачають. Вирішили втікати. - Ніколи ми б не втекли, коли б не той момент безумства мого чоловіка - говорить Інге.
              Мали декількамісячну дитину, про другу дитину, яка саме почала в ній розвиватися, Інге ще не знала. Стіни ще не було, але переходів між західною і східною частиною Берліна стежили військо і поліція. Вирішили перебратися до свободи через кладовище в кварталі  Розенталь. Але кладовище також під охороною. Клаусу вдалося перестрибнути через стіну, і таким чином уникнув куль, Інге з донькою затримали. На сім місяців потрапила до в'язниці. Почула, що є злочинною матір'ю, яка піддала небезпеці власну дитину. Дізналася також, що знову вагітна.
            Коли була в ув'язненні, повстала стіна. Клаус почав шукати можливості перетягнути  дружину. На  Бернайерштрасе зустрів студентів, які вже чотири місяці копали тунель. Довбали його від підвалів старого заводу в кварталі Веддінг під зоною нічиєю, званою інакше зоною смерті, до Шонгользенштрасе в східній частині.
            Студенти прийняли Клауса за шпигуна. Сповістили поліцію. Був допитаний, розповів про дружину і двох вже дітей по другій стороні стіни, яких хоче врятувати, але навряд чи всіх переконав. Дозволено йому працювати при тунелі, але потім повертався до приміщення під охороною. Не познайомився з жодним з цих людей, з якими працював. - Коли я підходив до них, розмови замовкали - згадує. - Витримав це тільки тому, що заглушувався роботою.
             Повсякденно по 16 годин, щоб забутися і бути ближче сім'ї. Не бачилися рік. За той час виник тунель, і Клаус зміг передати Інге  інформацію про те, коли на неї чекатиме.  - Кожен, хто бачить цю діру, питає: "Як ти тут увійшла?" - розповідає Інге. - А я тоді не задавала собі таких питань. Була тільки півторарічна  Керстін, 4-місячний вже Уве, і тунель п'ять метрів під землею.
             Коли вийшла по західній стороні, не пізнала чоловіка. Було 14 вересня 1962 року. Люди, з якими Клаус працював, обняли його. Лише тоді повірили, що він не є шпигуном.

3. Гжегож Боровчак, Польща

              СВІТ МУСИТЬ ЗНАТИ
              - Світ мусить знати, що все почалося в Гданьську - говорить Гжегож Боровчак.  Не в Берліні, після повалення стіни, але від страйку в Гданьську.
 Це Боровчак 14 серпня 1980 року, близько 5.45, розпочав страйк. Людям, які заходили до гардеробу на першому поверсі відділу K-5, щоб переодягнутися в спецівки, вручав листівки, надруковані раніше Богданом Борусевичем. - Ми захищатимемо Ганну Валентиновіч і будемо вимагати підвищення зарплат - переконував.
              Сувальщицю Ганну Валентиновіч звільнено з роботи за порушення трудової дисципліни, за приналежність до Вільних Профспілок. На початок вдалося зібрати 30 людей. Головним чином молодих. Старші боялися. Говорили: "Що ви робите? Ви зігниєте в тюрмі". Молоді не мали ще дружин, дітей, житла, не мали чого боятися.
              Боровчаку було 22 роки і мав закінчений Технікум Будови Кораблів в Гдині. Не дуже добре знав, як говорити до цих всіх значно старших від нього людей, які зовсім не зобов’язані йому довіряти. Більшість пам'ятала страйк з 1970 року і колег, які тоді загинули.
     Боровчак працював у верфі лише дев'ять місяців (у жовтні 1979 року повернувся з лав армії), небагато осіб його знало. Знали тільки, що є тим, який приносить на відділ листівки з Вільних Профспілок. Тим більш що перша спроба організувати страйк, на місяць раніше, не вдалася. Не було охочих. Отже зараз було ще важче, бо він і два його  колеги, які повинні були розпочати страйк на інших відділах, були вже запеленговані апаратом безпеки.
                 Тому чекали на Леха Валенсу. Він принаймні був відомий. Із страйку десять років тому і потім з Вільних Профспілок. - Люди знали, що то є поводир, який легко не здається - говорить  Боровчак.
                Мав бути о 5.30, найпізніше о 6 ранку. Не з'явився. Мусили почати без нього. З 30-ти  осіб зробилася сотня, потім долучилися наступні відділи, було вже тисяча людей. Частина почала закликати, щоби піти  на засідання воєводського комітету партії. То грозило якнайгіршим. У 1970 закінчилося страйками  і виведенням війська на вулиці. До сьогодні не відомий повний список осіб, які тоді загинули.
                І надалі не було Леха Валенси та Богдана Борусевича. Але раніше, згадував Боровчак, домовилися, що як не буде відомо, що робити, потрібно заспівати гімн. Отже почав: "Ще Польща не загинула", потім долучилися  інші. Вдалося зупинити людей на території верфі.
               Валенса з'явився о 10.30. Пояснював, що раніше не міг відірватися від переслідувачів. Лише тоді страйк розвинувся. На майдані верфі зібралося 15 тис. людей. Повірили, що зараз може вдатися. І вдалося. Спочатку на 16 місяців, а потім, до 1989, і дотепер вже на 20 років.
     Георгій Боровчак запам'ятав це як важливий урок, який вже не повториться. Тому варто нагадувати це світу. Щоб ніколи не забулося.
              - Найважливіша є солідарність - говорить сьогодні. - Люди повинні собі допомагати. Поляки могли виграти зі світом тільки тому, що були солідарні. Йдеться про таку солідарність, яка говорить: "Якщо мені живеться добре, а комусь погано, то це для мене не є хороше, бо завтра той хтось може на мене напасти, може мене атакувати".
Поляки могли подолати комунізм, бо були солідарні, вважає.
               Сьогодні  Гжегож Боровчак є директором фундації  «Центр Солідарності» в Гданську.
4. Ріта  Фесетте, Бельгія

 СТРАЙК Є ЯК ВІЙНА
                Коли оглядає в телебаченні повідомлення з воєн на Близькому Сході, розпізнає зброю, яку виготовлено в її установі. Може навіть особисто нею. Деколи стріляють з цієї зброї люди одне до одного по другій стороні фронту.
 Ріта  Фесетте народилася в Герсталь, недалеко від центру збройної промисловості . "За фабрикою" - говорить. Бо фабрика була там завжди, тобто від 1886 року. Ціле дитинство, коли веселилася на вулиці, чула шум машин, які виробляли зброю. Вечорами слухала розмови батьків і двох тіток про фабрику, в якому виробляють карабіни і боєприпаси. Потім сама пішла працювати на фабрику. Бо якщо хтось народився в Герсталь і вчасно не виїхав, то йшов працювати на фабрику.
               У 1966 році на фабриці працювало 13 тисяч людей, в тому числі 4 тисячі жінок. Одягнені в білі фартухи обслуговували по декілька машин зразу. В температурі пекла, бризкаючому на всі боки маслу, запаху, який проникав всюди. Коли після роботи поверталися до дому, люди в трамваї дивилися на них дивно або відверталися. Смерділо.
              Керівниками були чоловіки. Контролерами, бригадирами, інженерами. Не мали шансів на підготовку, що піднімають кваліфікації, які б дали надію на підвищення по службі. То був привілей  застережений для чоловіків. Навіть 18-літок мав більші права ніж жінки, працюючі багато років. Як Ріта, яка почала працювати на заводі в 1943 році.
     - Називали нас брудними свинями - говорить. Жінки повинні були стежити за машинами  і працювати. Тривала холодна війна і зброя була потрібна.
   Але жінки в  Герсталь не застрайкували проти вироблення зброї, з якої до сьогодні стріляють до себе люди. Страйк  вибухнув тому, щоби жінки на заводі, де вироблялася  зброя, заробляли стільки, скільки чоловіки. Щоб не були тільки додатком до чоловіків і до виробничого конвеєра.
   У лютому 1966 року сказали: досить. Зажадали підвищення зарплат до рівня заробітків чоловіків. Адже так було записано в законоположеннях. Стаття 119 римського трактату, якого Бельгія була країною-стороною, говорила: "За рівноцінну роботи рівноцінна зарплата". Декілька жінок, в тому числі  Ріта Фесетте, потягнули за собою всіх інших. 16 лютого 1966 року три тисячі жінок зупинили свої машини і стали перед заводом.
  - Страйк є як війна - говорить Ріта. - Потрібно бути готовим до якнайгіршого.
Чоловіки приглядалися тому що робилося збоку. Навіть трохи з них пересміювалися. Говорили, що за два дні жінки самі проситимуть, щоб дозволити їм повернутися до роботи.
   Але виявилося, що без жінок завод не може виробляти зброї. Бо немає  кому обслуговувати машини.  Припинено продукцію, роботу почали втрачати чоловіки. Хотіли приєднатися до страйку, але вони не погодилися. Хай не працюють, хай грають в карти, але то є страйк жінок і чоловіки не мають вступу.
    Страйк тривав протягом трьох місяців. Витримали, хоч з кожним днем було важче. Особливо в цих сім'ях, в яких чоловіки не мали роботи. Врешті виграли.  Одержали менше, ніж вимагали, але більше, ніж заробляли раніше. А в 1974 році застрайкували ще раз. Бо знов почувалися  дискриміновані.
 Ріта Фесетте вважає, що сьогодні жінки облишили боротьбу за свої права. - Відступаємо назад. Трохи з вини самих жінок. Погодилися на кожну роботу.  А ми  билися.

5.  Філіппе Козетте, Франція
6.  Роджер Левіс, Великобританія

 ІСТОРІЯ ПІД ДНОМ МОРЯ
                   Офіційно залізничний тунель під каналом Ля  Манш був відкритий  британською  королевою   Єлизаветою II і  президентом Франції  Франсуа Міттераном 6 травня 1994 року. Через місяць пізніше ним проїхав перший товарний потяг.
                  Три з половиною роки раніше, 2 грудня 1990 року, інженер  Філіппе Козетте з декількома людьми зайшов до виїмки  Бесінг, від якого почалося буріння тунелю по французькій стороні. Саме на цей день заплановано об'єднання французької і англійської частини будованого одночасно з двох сторін тунеля, який був здійсненням мрій інженерів від наполеонських часів.
      У той же час з другого боку вирушив англієць Роберт  Грахам Фагг. До об'єднання обох частин тунеля бракувало вже тільки пробиття  декількох метрів вапняної скали, яку 24 години на добу дробили машини. Коли французів і англійців ділило пів метра, техніка була зупинена. Останній фрагмент скали дробили вручну. За хвилину працюючі по обох сторонах люди відчули сильний протяг, а потім через невеликий отвір  Козетте і Фагг побачили один одного. Подали один одному руки  і національні прапори.  Фагг оголосив  навіть: " Хай живе Франція!". У газетах написано, що привітання двох інженерів вперше насправді об'єднало  Францію і Англію.
   Але свідомість, якою  винятковою  була ця хвилина, дійшла до інженера  Козетта лише тоді, коли після кільканадцяти років оглядав  знімки, виконані того дня на поверхні каналу. Не було на них видно нічого крім хвиль, а тим часом 40 метрів під дном моря діялася історія.
          - Я дивлюся сьогодні на ці знімки із сльозами на очах і відчуттям, що ми не працювали  намарно.
            Тунель, з'єднуючий Англію і Францію вперше  запроектовано на початку XIX століття, але безперервно бракувало грошей або перемагали побоювання англійських політиків про втрату суверенітету. Перший раз розпочато будову в 1880 році, але роботи припинено по викопуванню  2026 м тунелю по британській стороні і 1839 м по французькій стороні. Знову  виявився задорогий. Вдруге роботи розпочато в 1922 році, втретє в 1973. За кожним разом переривають роботи через фінансові причини.
 Роджер Левіс, який починав копати тунель по британській стороні в  Шекспір-Кліф в околицях  Довер в Англії, говорить також про зустріч двох світів. Але не тільки французького і британського. Має на увазі щось інше. Про будівництво вирішили люди, які  крайньо відрізнялися між собою. З однієї сторони консервативна  Маргарет  Тетчер, особливо противна  роздаванню  публічних грошей, з другої соціаліст  Міттеран.   Роджер Левіс: - І ті  абсолютно різні між собою люди погодилися, щоб фінансувати будову тунеля з непублічних грошей. І це було  щось надзвичайне.
50-кілометровий тунель вибудував приватний французько-британський консорціум.
            - Цей тунель символізує зміну ментальності обох народів - говорить  Козетте. - Ми створили щось насправді виняткове.

7.  Сандра Кальнєте, Латвія

 З  Гулагу до  Брюсселю

               - Я хотіла б, щоб в Західній Європі дізналися, скільки залізна завіса коштувала  народам Східної Європи і Прибалтики - говорить  Сандра Кальнєте.
                 Є латвійкою, але народилася в 1952 році на Сибіру, де в 1941 році, після захоплення  Латвії  росіянами,  вислано її батьків і дідусів. Повернулася з батьками на батьківщину  лише через чотири роки після смерті Сталіна.
                 Сибірський час перебування описала в книжці "В  балетках(піньєтках) по сибірському снігу". Щоб її написати, мусила витягати з батьків якнайгірші спогади.
Не хотіли розповідати. "З Гулагу до Брюсселю - дорогою, якою не пройшов ніхто раніше", - написали в "Corriere della Serra", коли стала комісаром в Брюсселі.
                23 серпня 1989 року, в 50. річницю трактату Ріббентроп-Молотов, від якого почалася пекельні страждання Європи, організувала живий ланцюг, складений з жителів Естонії, Латвії і Литви. Півтора мільйона осіб з трьох Республік Прибалтики об'єдналися ланцюгом, що нараховував  630 км.  - Ми хотіли звернути на себе увагу світу.
                Була пізніше латвійською комісар в Європейській Комісії, міністром закордонних справ Латвії і кандидаткою на президента. Коли стала комісаром, відчула, що її країні врешті вдалося переламати тяжіючий над нею фатум, виникаючий з геополітичного положення Латвії.
       Коли дивилася на прапор своєї батьківщини, що висить біля прапора Європи, відчувала задоволення, а водночас смуток, бо пам'ятала про дідусів, які загинули на Сибіру.
   - Пройшли через пекло, тільки тому, що народилися в цій частині континенту.
               Здивувала  Європу в 2004 році на Ярмарці в Лейпцігу, коли під час промоції своєї книжки про перебування на Сибіру звинуватила союзників, що в кінці II всесвітньої війни для зручності і святого спокою погодилися в Ялті на поділ Європи і віддали народи східної частини континенту на поживу Сталіну. А потім на протязі майже 50 років удавали, що за залізною завісою не робиться нічого поганого. А тим часом за залізною завісою тривав терор і радянський режим вчиняв людиновбивство на народах Східної Європи і на своєму власному. Не можна виправдувати одного з  тоталітаризмів тільки тому, щоб брав участь в перемозі над другим, - говорила.
      Її висловлювання визнали  скандальним. Голова Центральної Ради євреїв в Німеччині Соломон Корн докоряв їй, що порівнюючи нацизм і комунізм, зменшує трагізм Голокосту. І висловив побоювання, що після розширення Євросоюзу до Європи напливе зі сходу антисемітизм. Докоряли  їй також кількадесятьма тисячами латишів у формаціях «SS»  і литовськими комуністами, гнобителями власного народу.
  Не поставлено обвинувачення антисемітизму самій  Кальнєте, бо стояло за нею табірне  минуле. Але мусила виправдовуватися, що йдеться їй тільки про те, щоб історія Європи була всестороння і повна.

8.  Крістіан Мандль, Австрія

                  Якщо би я  віці 25 років представив банкам в Австрії  бізнесплан  авіаліній, ніхто не сприйняв  би мене всерйоз - говорить  Крістіан Мандль,  співзасновник «SkyEurope Airlines».
                Є австрійцем, політичні науки вивчав у Франції, але тільки в  Словаччині отримав довіру . Вважає, що це тому, що люди з нових країн Євросоюзу хотіли подорожувати. Раніше не могли, бо Європа була розділена залізною завісою, а потім це було для них дорого.
              «SkyEurope Airlines»  виникла в листопаді 2001 року. Перший політ відбувся в 2002 року, в лютому Сьогодні має наймолодший флот у всій Європі і 14 «Боїнгів- 737», які коштують 55 млн доларів кожен.
- Європейські країни переважно замалі, щоб розвиватися  поодинці - говорить  Мандль. - Євросоюз може їм допомогти.

9.  Румен Боріссов, Болгарія

              Румен Боріссов вирощував  корів і продавав молоко. Тобто власне і не продавав. Бо споживачі молоко брали, але не платили.
             Тоді вирішив  виробляти йогурт. Справжній. Такий,  як робила його бабуся. Зі свіжого молока і на балканських свіжих дріжджах.
             - Всі в нас, я, ти, ми були  вигодувані болгарським йогуртом - пояснював синові. У 1920 році швейцарські вчені підтвердили, що це завдяки йогурту стільки людей в Болгарії доживає ста років.
             Але тоді до Болгарії війшли всесвітні фірми, виробляючі йогурти в сотнях видів і смаків. І виштовхнули з ринку болгарський йогурт.  Боріссов  розпочав боротьбу. Працівники в приміщеннях, де відбувається ферментація йогурту, виглядають сьогодні як хірурги в залі операційної. А йогурти  Боріссова  входять саме на європейський ринок.

10. Марія Карахальоу, Греція

                У листопаді 1973 року мала 13 років. Збиралася як щоранку до школи, коли батьки сказали: "Сьогодні до школи не підеш". Сказали також, що танки дійшли вже до центру Афін. Батько відвів її під будівлю політехнічного університету, де бастували студенти. Того самого університету, що застрайкував проти чорних полковників, які шість років тому повалили  в Греції легальний уряд, дізналася пізніше.
              Над ранком 17 листопада танки в'їжджали на територію вузу. Багато студентів було вбито, але режим протримався тільки вісім місяців.
              Марія  Карахальоу пообіцяла собі, що подій з листопада 1973 року ніколи не забуде. - Для мого сина і наступних поколінь я ніколи не викреслю з пам'яті слова «диктатура» - говорить.
             Сьогодні працює в Брюсселі в Раді ЄС 

11.  Петер Стастни, Словаччина

               Петер Стастни   покинув батьківщину, бо мав іншу думку ніж керівництво Комуністичної Партії Чехословаччини на тему хокею. Партія вважала, що  Стастни став  одним з найкращих хокеїстів на світі завдяки  режиму, отже повинен вступити до партії.  Стастни  визнав, що не мусить. Був чемпіоном Чехословаччини, двічі чемпіоном світу, уболівальники його  любили. У додатку визнав, що із службою безпеки також не мусить співпрацювати.
               Втік до Канади. Грав протягом десяти років в «NHL», стаючи одним з  найвидатніших  гравців в історії. У половині 90. років, в році, коли мав  майже 40 років, знову зіграв в представництві власної країни. Спочатку на олімпіаді, потім на чемпіонатах світу. Та країна називалася вже Словаччина.
              Сьогодні є депутатом до Європейського Парламенту.

12.  Еляйне Агіс, Мальта

              Еляйне Агіс  вважає, що багато більше людей чуло про Орден Мальтанських Кавалерів,  ніж про Мальту.
            - Мальта війшла до підручників історії лише тоді, коли стала членом Європейського Союзу - говорить  Еляйне, сьогодні держчиновник в брюссельській адміністрації. Вважає, що Євросоюз працює сьогодні так, як 500 років тому мальтанські кавалери.  Вони також громадилися навколо столу, по одному з кожної країни, і обговорювали проблеми. Господарські, політичні, військові. Сьогодні керівники європейських держав обговорюють в Брюсселі ці самі теми.

13.  Віорель Соломон, Румунія

              Віорель Соломон виїхав з Румунії, бо перелякався фотографії.
З'явилася на першій сторінці органу комуністичної партії "Romania Libera". Були на ній учасники маніфестації проти  Ніколае Чаушеску 21 грудня 1989 року в Бухаресті. Жителі столиці повинні були осудити страйкуючих   шахтарів з Тімішоари і дати диктаторові дозвіл на дебати з ними. Тим часом мітинг переродився в протест проти диктатури, а потім на натовп наїхали танки. Загинули люди.
              Наступного дня на роботі всі дивилися на Соломона дивно. Не знав, чому, поки не купив газети. На знімку на першій сторінці був він. - Я відчув, що втрачаю свідомість - говорить  Соломон.
              Виїхав. Щоб більше не боятися.
              Незадовго після цього  Чаушеску був привселюдно розстріляний. Але багато румунів було вже за кордоном.
            - Румунія є сьогодні найбільш корумпованою країною Європи - вважає  Соломон. -  Думаю, що вхід до Євросоюзу це викоренить.

14.  Фануріос Пантелогіанніс, Кіпр

                 Кіпр радів з  незалежності тільки 14 років. У 1974 році, після державного перевороту і турецької інтервенції, був поділений на дві частини: турецьку і грецьку. Коли в 2004 році вступив  до ЄС, означало це,  що по суті входить тільки його грецька частина. У турецькій частині законодавство співдружності не діє.
                Фануріос Пантелогіанніс  працює в Брюссельському представництві Євросоюзу  Кіпрських Органів Самоврядування. Вважає, що оскільки в Європі вдалося їм подолати відмінності, вдасться також на Кіпрі. Тому дивиться на Брюссель з надією.
             - Я вірю в мрію про Європу - говорить. Припинив  вірити в теорію національної держави.
15.  Майо Голлівууд, Ірландія

      Батько Maйї Голлівуд виїхав з Ірландії до Америки, бо з господарства батьків не вдавалося  вигодувати п'ять синів і двох доньок. Іншої роботи в околиці не було, а на господарстві міг лишитися тільки один з синів. Решта мусила рушити в світ. - То був тоді єдиний спосіб на виживання - говорить Maйo Голлівуд.
            На початку 90. років повернулася до Ірландії як директор у справах людських ресурсів  великої американської фірми. Тоді повернулося до батьківщини багато ірландців. На Зеленому Острові врешті була робота. Хоч не всім це  подобалося.
           -  Може і неприємно чути, що  вважаємося  51.  Штатом США  - добавляє - але ірландців в Америці було так багато, що Ірландія більше ніж хто-небудь інший наближає Європу до Америки.

16.  Марко Перкіомакі, Фінляндія

            Марко є перекладачем в Європарламенті.
            - Мови мають багато спільного з демократією - говорить. - Тому таким важливим  є, щоб кожен в Європарламенті міг працювати на своїй власній мові.
Тільки тоді, вважає, законодавство, що з’являється в парламенті, має шанс бути хорошим і ефективним. Бо закони спільні, але кожен має власні інтереси, між якими потрібно знайти рівновагу.

17.  Людвіг Главачек, Чехія

   Історик мистецтва  Людвіг Главачек   підписав Карту-77 для своїх дітей. Вважав, що якщо не підпише, то буде боягузом. Не міг би подивитися їм в очі.
           - Я Підписав Карту за таких обставин, які є більш філософські ніж політичні, - говорить сьогодні. Адже Карта-77  не була аж так дуже революційна. Йшло тільки про те, щоби влада Чехословаччини  дотримувалася постанов Хельсінської конференції, що стосуються прав людини, до чого самі ж зобов'язалися.
            Але влада Чехословаччини не любила, коли громадяни нагадували їм про свої права. Краще було бути слухняним. Ті, які були слухняні, мали хорошу роботу, могли виїжджати за кордон, їх діти могли навчатися. Неслухняних переслідувано. - Таким чином комуністичний уряд нищив суспільство - говорить  Главачек.
           Сьогодні є свобода, але уряд  на думку Главачека концентрується виключно на економіці, немовби це було для людини найважливіше. Забуває про щастя людей.

18.  Карлос Мануель Перейра, Португалія

          1 січня 2002 року, коли введено євро,  Карлос Мануель Перейра з Португалії почав носити менший гаманець.
  Працює  водієм, возить товари по всій Європі, отже мусить мати при собі франки, песети,  ескудо. Чим далі їхав, тим більше їх потребував. Марки,  гульдени, шилінги, драхми, ліри. Зараз в більшості країн потребує вже тільки євро.   
          - Було б добре мати в Європі також одну мова - говорить. – Ми могли б всі розуміти один одного. Нова Європа йому подобається, бо не має кордонів, але крім того є часом мало толку. Бо закони в Європі творять люди, які не розбираються на тому,  про що вирішують.

19.  Хуан Фернандес Аллер, Іспанія

            23 лютого 1981 року восьмилітній  Хуан Фернандес Аллер дивиться на батька, який стоїть у вікні. Батько дивиться на танки на вулицях Мадрида. В ту ночі весь Мадрид дивився на танки.
  Пропливло шість років від смерті генерала  Франко, в Іспанії потрясіння за потрясінням через партійні спорами, управляє король  Хуан Карлос, призначений  генералом  Франко. 23 лютого в зал засідань  Кортезів  впадають  функціонери Цивільної  Гвардії, беруть заручників. Їх командувач, підполковник  Антоніо Тейеро  Моліна  хоче повернення диктатури.
          - У моєму кварталі багато людей відчувало ностальгію за старим устроєм - розповідає  Хуан Фернандес Аллер.  Походить з консервативної сім'ї, яка підтримувала  Франко.
            Іспанія чекає, що скаже король. Виступив в телебаченні в  мундирі головнокомандувача  армії.
            - То був дуже короткий виступ - запам'ятав  Хуан Фернандес. - Голос глави корони був ясний: не схвалено спроби державного перевороту. Не було вже повернення до  недемократичних урядів.

20. Жан-Луї Беккене, Люксембург

   Говорить, що то саме з його малої країни якнайкраще видно велич  Європи. І легше зрозуміти, що спільна Європа є більше варта ніж національні інтереси.
           Служить в військах Європейського Корпусу, тобто спільної європейської армії. 60 тисяч солдатів, 7 тисяч офіцерів з Німеччини, Франції, Бельгії, Іспанії і Люксембурга. Плюс  офіцери в штабі з Австрії, Туреччини, Греції і Польщі.
           - Я знаю, що пріоритетом Європи не є збройні сили, а дипломатія - говорить - але важливе, щоб Європа мала ресурси збройної інтервенції, коли дипломатія підводить.

21.  Крістін Хольст, Данія

           Крістін Хольст приїхала до Брюсселю як стипендистка  програми «Erasmus». Мала 24 роки. Протягом року вивчала політичні науки і на власній шкірі зазнавала дії брюссельської бюрократії. Хоч би  перебільшеної старанності  поліції, яка приїжджала перевіряти, чи справді проживає там, де є прописана.
         - Тут я відчула, що я є громадянкою Європи, і я почала шукати своїх прав.
У Данії чула, що в Євросоюзі найважливіша є економічна і фінансова співпраця. У Брюсселі переконалася, що спільна Європа то перш за все проект миру.

22.  Марко д’Антоніо, Італія

            Є адвокатом. Займається емігрантами, які пробують дістатися до шенгенської зони через італійське побережжя.
         - Женевська конвенція гарантує кожному, хто утікає зі своєї країни, право на охорону в іншій країні - говорить. - І Європа повинна постаратися  на більше гуманітарне зусилля по відношенню до людей, які шукають притулку.
Повинна відкласти на бік страх перед напливом  чужинців, вважає.

23.  Кароліне Масюліс, Литва

           Кароліне Масюліс і її батько  Джонас Масюліс заходять до книжкового магазину  у Вільнюсі. Є 1991 рік, Литва теоретично вже незалежна, але їх супроводжує  агент  КГБ.
            Книжковий магазин відкрив в XIX столітті прадідусь Кароліне , яка народилася вже у Франції. Батько втік з Литви, коли країну  захопили совєти, а книжковий магазин націоналізовано. У 1991 році батько став  посередині книжкового магазину, там, де колись була каса, і голосно сказав: "Я  є Джонас Масюліс".
                  Виявилося, що є працівник, який пам'ятає давніх власників.  - Тоді до мене дійшло , що я повинна бути тут протягом всього часу, бо тут є мої корені - говорить. - А водночас  не могла тут бути, бо тут був Радянський  Союз. Книжковий магазин повернули сім'ї.  Існує як і раніше, найстарший в Литві.

24.  Андрея Рітхер, Словенія

             У моменті  вступу  своєї країни до Європейського Союзу була міністром культури, пізніше повернулася до роботи на посаду реставратора в музеї.
Говорить, що її  робота  подібна до роботи зустрінутого випадково торговця старим  лахміттям. Також збирає предмети щоденного вжитку, щоб пізнати історію звичайних людей. Завдяки цьому пізнає історію інших. Вважає, що це  в спільній Європі буде найважливіше. Пізнати інших. Але її країна має ще одну місію до здійснення.
            - Словенія першою відокремилася від Югославії - добавляє. - Тому зараз ми мусимо бути мостом, яким біжить дорогою, що з'єднує  колишню Югославію з Європою.

25.  Коммер Кляйн, Голландія

            Коммер, кінооператор, режисер і викладач в кінематографічних школах, спостерігає, як створюється Європа великих корпорацій. Почувається європейцем, має право працювати  у всіх країнах Європи, але журиться про майбутнє.
            Спостерігає за бюрократією, яка втрачає контакт з реальністю, приглядається, як при творенні європейського права враховується перш за все інтереси тих, які мають гроші і найбільше видають на лобіювання.
          - Не так ми домовлялися - говорить.

26.  Анто Раукас, Естонія

            Свобода в Естонії почалася від війни за фосфорит. У 1986 році естонці збунтувалися проти грабіжної експлуатації найбільших в Європі покладів фосфориту, яку проводив Радянський  Союз.
  Не хотіли також наступної хвилі іммігрантів з Росії, яких було вже і так більше, ніж естонців. 
    Громадилися на майдані Співаків в  Талліні і співали патріотичні пісні. Вперше за 50 років побачили, що можна не боятися, що поруч є люди, які думають подібно. Потім чеська революція, яка стала пізніше названа оксамитною, а естонська "співочою".
         - Завдяки "співочій революції" ніхто вже не був вбитий,  нікого  катували - говорить Антон  Раускас, учасник  фосфоритної  війни і автор книжки про екологічні катастрофи, спричинені радянською окупацією.

27.  Ханнах Франберг, Швеція

             - Люди, які після війни творили Європейську Організацію Ядерних Досліджень, хотіли з’єднати Європу, але без пов’язань з збройною промисловістю   - говорить  Ханнах  Франберг,  аспірантка в «CERN».
«CERN» створений  спільно   20 європейськими державами, але дослідження у рамках Організації проводить декілька тисяч вчених з 80 країн.
             - Проекти фінансовані  спільно  всіма державами, отже ніхто не може використати їх виключно для себе - додає  Франберг. – Спільними зусиллями творимо капітал знань і спільно  користуємося результатами нашого співробітництва.
Тому, додає, всі зацікавлені  в тому, щоб працювати разом.

Виставка «Це наша історія. 50 років європейської пригоди» відкрилася 1 травня 2009 року в Залі Століття у Вроцлаві. В тексті використано фрагменти висловлювань, які появляються в показаних на виставці фільмах.

Переклад  - Марія Якубович           e-mail: This e-mail address is being protected from spambots, you need JavaScript enabled to view it