Автор –  Маргарита  Матушевська, інтерв'ю з Єжи  Штуром
Джерело  –  «Польска»,   http://polskatimes.pl/rozmaitosci/gwiazdy/73537,godne-zycie-w-zapietej-kamizelce,id,t.html
 
Про відчуття сили, яку дає сім'я, про польські і італійські надвечір'я і про те, чому краще три рази щоденно їсти редис, ніж жити  у кредит розповідає Єжи Штур, який над понад усе цінить інтелектуальну свободу, пов'язану з життєвою розважливістю.

Маргарита Матушевська: Сімейно?
Єжи Штур: Як вдасться. То важко, бо наш син  одружився, має десь інде обов'язки. Ні, що тільки приїде до мамусі і татуся. Мусить піклуватися про своє гніздо і сам відмовити молитву до святої вечері. Навіть колись мене зворушив, бо задзвонив до мене і запитав: "Тато, як то говориться при столі, те що ти завжди говориш, бо закінчення я не пам'ятаю?" (сміх). Мацєй має відчуття, що саме так належить зробити.

Маргарита Матушевська: Ви часто буваєте  в Італії. Переніс Пан якісь італійські традиції на наш польський грунт?
Єжи Штур: Там не має такої традиції, а є саме навпаки. Раз один, в роках 80-х, мене не був у свята вдома, бо я працював в Італії. Я пам'ятаю, дружина з Мацєєм до мене приїхали, донька Маріанна лишилася з бабусею. У день перед Різдвом я грав, на здивування всіх: що за звичай, адже то католицька країна?! В нас в Переддень гралося в роках 50. До театру стягувано військо і для війська грали. Але то була пропаганда.
А в Італії люди думають: є день перед Різдвом, ми маємо нарешті вільний день, то нащо сидіти вдома? Вечерятимуть переважно  в ресторані і йдуть десь розважатися, наприклад до театру. Всією сім'єю. Але я пригадую, що було мені сумно. Я роздумував, що батьки лишилися самі і потім вже завжди, де б  я не був, хоч би на краю світу, я  так планував, щоб  перед Різдвом  повернутися.

Маргарита Матушевська: Чи важливо  для Пана ділення облаткою?
Єжи Штур: Звичайно що так. Ну бо, як би не було, то є щире. Навіть з власними дітьми часто провадяться  якісь  переговори, не говориться всього. Що хлопець доньки не подобається, що бажалося б когось іншого. Того не говориться, тільки так робиться, щоб сама до того дійшла. А в побажаннях з облаткою є щирість. Я вірю в це і я хотів би, щоб здійснилося те, чого я комусь  бажаю.

У вступі до своєї книжки "Штури. Сімейні історії" написав Пан, що ця книга виникла, щоб показати безперервність існування родини.
Єжи Штур:  Як  і те, що з цієї безперервності виникає! Яке це може давати відчуття сили, впевненості, що пливе з переконання, що за спиною  я маю щось, що мене сформувало.

Маргарита Матушевська: Але напевне також і слабості, деколи сім'я є тягарем.
Єжи Штур: У книжці я описую не тільки веселі речі. Так як життя складається з різних компонентів, так історія моєї сім'ї позначена є також подіями, прямо трагічними, які ставили  нас перед лицем важких випробовувань. Тобто хвороби, смерть. Я не боявся цього.

Маргарита Матушевська: Досі ви  пильно оберігали особисте життя, але в книжці описуєте   найбільш травматичні переживання, пов'язані з хворобою доньки і зі смертю батьків. Для чого ви так  відкриваєте  своє життя?
Єжи Штур: Моя дружина працює в об'єднанні УНІКОРН, доглядаючи за  хворими на рак. Навчає їх опанувати цю хворобу, а перш за все психічно з нею освоїтися. Щоб це зробити, потрібно вміти говорити про свою хворобу. А це є сором'язлива річ, особливо в Польщі. Я також змушений був цього  навчитися.
Коли мене торкнулася  важка хвороба, то  спочатку я старався її затаїти. Довго вчився того, що розмова про хворобу полегшує життя, дозволяє мені  боротися і повернутися до суспільства. У об'єднанні, в якому працює дружина, про хворобу говориться відверто і таким чином  цю хворобу обеззброюють. Я думаю, що це  набагато вищий рівень боротьби з хворобою.

Маргарита Матушевська: Відкритість допомагає Панові, але хіба також особі, з якою Пан розмовляє, або читачеві.
Єжи Штур: Так. Ніколи невідомо, чи саме в цей момент, розповідаючи  про свої змагання,  я не допомагаю комусь, хто опинився в подібному скрутному становищі. Я абсолютно переконаний, що відкритість допомагає. Так про це я думаю сьогодні: що цього того справді я навчився.

Маргарита Матушевська:  Я знаю, що за кордоном багато поляків радяться з вами, чи краще залишитися, чи повернутися на батьківщину. Перераховуючи  плюси і мінуси еміграції, ви їх питаєте,  чи вміють вони розмовляти з ірландцями чи італійцями. Але є напевне  простий принцип: ми є людьми, тому можемо порозумітися
Єжи  Штур: Глибоко  вірю в порозуміння між людьми. Тільки є ще щось таке, як туга, якої я зазнав за кордоном. Туга за дитячим часом, за досвідом, який є мій, це дуже індивідуальне. Чи вистачить нам сил, щоб порозумітися з кимось, хто вихований в трохи іншій культурі? Я глибоко переконаний, що наприклад,  розлучення для американця означає що інше ніж розлучення для мене, вихованого в цьому культурному середовищі. І лише про це я розповідаю молодим емігрантам.

Маргарита Матушевська: Дратує Пана в Польщі "дурість, захланний  аривізм (бажання здобути кар'єру за будь-яку ціну - прип. ред.), міщанство, провінціалізм, віддання  себе в руки римсько-католицької Церкви,  таке покірне, безкритичне, ідолопоклонницьке". А з іншого боку ви  живете в Кракові, в  Польщі Краків асоційований з мудрим поглядом на Церкву священика Тішнера і "Загального Тижневика"(„Tygodnik Powszechny”)
Єжи Штур: А ви не бачите, скільки я в цьому Кракові знаходжуся? По країні я їжджу безперервно. В мене на селі, 70 км від Кракова, вже  зустрінеться зовсім з іншими поглядами. А там також поляки. Правда?

Маргарита Матушевська: Який вид католицизму ви замітили в Італії?
Єжи Штур:  О, це важко порівняти. Бо немов би католицька країна, як наша, а все ж таки симбіоз з Ватиканом, який на протязі віків не завжди був ідилією, виробив інші умови співіснування. Наприклад я переконався, що італійці насміхаються із зовнішніх атрибутів католицької Церкви, але це зовсім  не означає, що втрачають віру. Це було для мене шокуюче. Я думав: це блюзнірство. А вони якось уміють пов'язувати віру з такими насмішками. Я питав, звідки це береться. Бо якщо вони святим зуміли зробити ченця, який під ватиканськими стінами організував кабаре і знущався з папської влади, то мене цікавить, чи в нас в країні було б це можливе. Я йду в Італії до церкви, як  маю вільний день.  Колись я був прислужником, і безперервно цікавить мене театральність меси. Ніколи не трапилося, щоб я почув там прочитаний з амвону лист єпископів. А в нас що другу неділю хтось читає такий лист. Тобто: ієрархія повчає народ.
У Італії я чув проповіді про духовність, обговорювалося Євангеліє. Я переконаний, що тільки дорога творчого  критицизму, право не погоджуватися,  може створити нову якість. Так є в мистецтві і в житті так повинно бути.  Потрібно бути проти, сперечатися, дискутувати, вести переговори...
 Хай мене хтось переконує, що є інакше, ніж я думаю, а не наказує щось зверху. Критицизм - цього я навчився - не означає, що я втрачаю віру.

Маргарита Матушевська:  У минулому Пана сім'я зазнала великих фінансових драм: збанкрутував прадідусь Стефан Ігліцкі, втратили всі Штури.  Несучи такий багаж, яке ви   маєте  відношення до всесвітньої кризи?
Єжи Штур:  Після війни все нам забрали: кам'яницю, фабрику, яку ми мали в дворі. Коли я народився, водночас сім'я сталася дуже бідною. Мій батько як хлопець пережив крах Ігліцких. Мав досвідчення, якого я не мав. Прийняв "позицію черепахи": не зауважував краху.
До такого ступеня, що коли в 1990 році нам повернули кам'яницю з великим приміщенням внизу, давнім рестораном мого дідуся, очевидно все знищене при комуністах, навіть туди не пішов. Мене зробив уповноваженим. Коли я почав ремонтувати кам'яницю,  я просив "прийди, подивися",  я хотів похвалитися, що ми повертаємося, що щось з тим ми робимо. Але ні, викинув це  з  пам'яті. Також я хотів би в собі зберегти таку рису. Це  єдина здорова позиція. Не відчай, прокляття і ненависть до тих, хто мені це забрав.

Маргарита Матушевська: Потрібно завжди іти попереду?
Єжи Штур:  Очевидно. Бачити цінності десь інде.

Маргарита Матушевська: Пана особистий  досвід стосується позик, отриманих  в вашій  сім'ї, коли ви були малим. Це тому ви уникаєте  кредитів?
Єжи Штур: Пані говорить про кризу, а мене вона немовби не стосується. У цю сферу, яка виявилася такою небезпечною, загалом я не входжу. Я не розумію Америки, тамтешнього життя у кредит, дуже погано я там почуваюся. То для мене таке чуже і так цього боюся, що я волію редис їсти три рази щодня, ніж взяти кредит і вдавати що живу дуже добре.

Маргарита Матушевська: Можна позаздрити  Пана дружині, життя з Паном мусить бути безпечне.
Єжи  Штур:  Дружина також так сформувалася. Ми мали подібне дитинство, досвід, ми маємо про що поговорити. Як актор часто їжджу розкішними авто, ношу якісь величаві вбрання з найдорожчих будинків моди. Якби я взяв кредит і  купив собі палац і дороге авто, я мав би відчуття, що то є кінематографічний план, фікція...

Маргарита Матушевська: А коли б не міг Пан зробити планованого фільму і єдиним виходом був би кредит, взяв би його Пан?
Єжи  Штур: Ні. Я є досвідченою людиною. Звідки я знаю, чи цей фільм окупиться? Скільки вже разів я робив різні речі і потім виявлялося, що вони не потрапляли до публіки. Ні, це дуже ненадійна інвестиція. Хоч наступний фільм я зніматиму як співпродюсер. Але я не беру кредиту, тільки  викладаю свої гроші.

Маргарита Матушевська:Який це буде фільм?
Єжи Штур: Наступний фільм - визнання, як я це  називаю.  Деколи я віддаляюся від цієї поетики, але зараз я хочу повернутися до цієї інтимної тональності, формально досить складної, яка не міститься в видах кіномистецтва. Це  не  психологічний фільм, мабуть це певна розповідь, в якій використано  елементи  психології. У чомусь такому я спеціалізувався вже раніше, ніхто мене якось не наслідує в цьому. Я є сам в цьому,  маю свій окремий малий відділок. Маю відчуття, що я хотів би  підсумувати на цьому. Але то буде комедія.

Маргарита Матушевська: З швейківським гумором , як ви називаєте  цей успадкований по дідусеві Оскарі?
Єжи  Штур: Ну може не зовсім, бо  швейківський є деколи сокирою тесаний. Але один елемент з нього буде: сміх з самого себе.

Маргарита Матушевська: Завжди можете на себе глянути зі сторони?
Єжи Штур:  Так. Особливо з почуттям  гумору. Завжди спочатку  з себе сміятимусь, щоб змогти сміятися з інших.

Маргарита Матушевська:То галіційське вміння?
Єжи Штур: Ні, чеське. Прага знизу до гори.  Як ножем відсічено,  закінчується в Цішині. І тоді починається такий гумор, коли  ми сміємося "з них".  Ловці B, кабарет-група  з Цішина, роблять з себе блазнів і тому дуже кумедні. Це чеський гумор, швейківський.

Маргарита Матушевська: У своєму кабінеті ви маєте австрійський Військовий  Хрест Заслуги, вручений  Оскару Штуру за участь в захисті Перемишля, сімейні фотографії, картину  Юліана Коссака "Улан і дівчина". Що б ви забрали, якби враз мусили  втікати?
Єжи Штур:  Важке питання, тому що я все це ціную однаково.  І ті речі, і чашку з портретом прадідусів Ганни і Леопольда Штурів, і акт спорідненості, що вчинив з  мого прадіда повноправного громадянина Кракова,  чим він надзвичайно гордився... То є для мене рівноцінні  речі. Я не можу відповісти.

Маргарита Матушевська: Може найважливіший спадок носить Пан в собі?
Єжи  Штур: Так. Хвилину тому я говорив, що батько, коли ми втратили дім, завод, вийшов і навіть не оглянувся.  Якби сталася ситуація, яку ви описуєте, то найбільшим моїм багажем був би той, який я ношу в собі. Багаж певного кодексу, канону, який є моїм багатством, хоч деколи то є великий тягар в добрі і в злі. Батько завжди мені повторював: "Як ти виходиш на вулицю, будь в застебнутому жилеті". Так метафорично охоплював те,  щоб не бути в житті розмазнею. Така позиція має також свої від'ємні сторони, деколи перед найближчими я красуюся в застебнутому жилеті. А повинен її розшпилити.

Маргарита Матушевська: Може тому, що в остаточних розрахунках людина є сам на сам?
Єжи  Штур: Так. І до цієї самітності потрібно підготуватися. Я це треную.

Маргарита Матушевська: Старається Пан не виявляти емоції поза сценою і фільмом?
Єжи  Штур: Знаєте, то є досить дорогоцінний  акт.  І з віком щораз більш дорожчий, отже потрібно його трохи економити.

Маргарита Матушевська: Чи сумуєте за часами, коли говорили  до  вас «Юруню»,  як називала вас  бабуся Марія?
Єжи Штур:  Ні, бо кожен вік має своє прізвиська, вислови.  Якби сьогодні хтось до мене так сказав, то я б  почувався дискомфортно. Дружина деколи вживає демінутивів (здрібнінь - прип. ред.), як би це назвати по філологічному, і звісно є тоді приємніше. Але щоби діти так розмовляли, то я собі не уявляю. Коли дочка звертається до мене «Татку!», ох-хо-хо, то напевне час відкривати гаманець.

Маргарита Матушевська: У циклі фільмів про Краків ви хотіли  показати кам'яницю  і пенсіонерку,  прототипом якої мала бути ваша  бабуся Мася.
Єжи Штур:  Автор цього проекту Петро Лазаркевич, недавно помер.  Файний  був задум, може потрібно було б запліднити  ним якогось продюсера: десять 15-хвилинних фільмів, створених режисерами, звязаних з Краковом. Напр. Анджей Вайда, який в Кракові навчався, працював з нами, провадить Центр «Мангха», має своє бачення міста, багато для нього зробив. Або такі як я, які там народилися.
Я задумав, що мій фільм буде розповіддю про один день моєї бабусі. Але це мала бути тільки форма для відповідного змісту: наполегливої боротьби за гідність в несприятливі  часи. Про те, щоб "на вулиці" увесь час "бути в застебнутому жилеті", як хотів мій батько.

Маргарита Матушевська: І в мереживному  комірці, вирізаному з білого паперу в  часи бідності?
Єжи  Штур:  Так. Бабуся вирізувала комірці, коли не мала грошей на нову кофту. Важливе, щоб завжди мати гроші на каву і тістечко в "Новорола" (краківська кав'ярня «Новорольскі» – прим.ред.). А коли не вистарчало на тістечко, то купляла рогалика до кави. Скільки разів я бачив пань в «Античній», «Європейській» чи «Новорола» на Ринку, як незамітно під столом дробили  рогалики. Не мали на тістечко до кави, але кава на Ринку повинна була бути. І це є моє місто